Розділ 1: Метал і кров (Patreon)

 Примітка автора:

Ця історія — AU (альтернативний всесвіт) і не пов’язана з основною лінією світу «Харцизів». Події відбуваються в умовах сучасного постапокаліпсису: світ охопила епідемія, що перетворює людей на ненажерливих монстрів або мутантів.

━━━━━━━━━━━━━━━━━━━━

    Світ занепав під епідемією, що перетворила людей на Гнилих — істот, керованих нестримним голодом та інстинктами. Минуло кілька років після катастрофи. Виживають лише найсильніші і не завжди людяні.

    Ларікон — цілитель, що ховається від Гнилих і тікає від людей, які полюють на нього зовсім не через борги чи зраду. Але він потрапляє у руки іншому хижаку, Беркану — напівмонстру, якого бояться і ті та інші.

    Так починається історія двох чужинців у світі, де нікого не рятують просто так.

━━━━━━━━━━━━━━━━━━━━

Розділ 1  

Метал і кров

    Складське приміщення тонуло в напівтемряві. Тепле світло пробивалося крізь проломи в зруйнованій стелі вузькими, косими смугами, що фарбували пил у золотаво-мідний колір. Пахло кров’ю, мокрою тканиною і гниллю від тутешніх монстрів — Гнилі, так їх називали. Колись вони були людьми, але зараження перекручувало їх тіла, витягувало кістки, загострювало зуби й стирало з голови все, що нагадувало про свідомість. Лишались тільки рефлекси, голод, агресія… іноді гірше. 

    Чутно було, як щось шкребеться по металу, як глухо гупає об стіни і повітря раз у раз розрізає низьке, задушене гарчання. Ларікон сидів замкнений усередині, притиснувшись спиною до холодної стіни й намагався дихати якомога тихіше. Він не опинився б тут, якби все знову не пішло шкереберть. У нього завжди так: планує одне — виходить інше. Сумку з цінними речами загубив. У ногу підстрелили. А тепер ще й сонце хилиться до заходу, повільно стікаючи за уламки даху. А вночі, як відомо, Гнилі полюють значно жвавіше. 

    Та попри все, це місце було майже подарунком. Напіввцілілий склад у старому торговельному центрі — сухий, закритий, з дверима, які ще трималися. Тут можна було перепочити, переночувати, можливо, навіть вийняти кулю зі стегна. Здавалося б, клята маленька залізячка, але ниє і горить в стегні щоразу, як він напружував м'язи і не дає нормально заживавати рані. Лар стиснув зуби й змусив себе не рухатись. Потрібно сидіти тихо, терпіти і сподіватися, що Гнилі не вловлять запаху крові, з давно просоченої пов’язки, й не вирішать навідатись в гості.

    Десь далеко скреготнув метал, наче хтось провів по ньому кігтями. Ларікон напружився миттєво. Спина втиснулась у стіну, пальці стиснули руків’я пістолета так сильно, що побіліли кісточки. За дверима почулося хрипке, гортанне ричання, надто близько, щоб ігнорувати. Один Гнилий таки щось учуяв.

    — Клята срань… Ну хоч на останок дня можна без цього всього лайна? — процидів собі під ніс і поспіхом перевірив обойму.

   Пять штук. Разом із однієї в нозі – шість. Можливо, цього вистачить, щоб зупинити одного непроханого гостя. А можливо ні і тоді сюди прийдуть інші. Або хтось гірший…    За дверима щось вдарилось і стелаж, яким було забарикадовано прохід, зловісно скрипнув. Пил посипався зі стелі, дрібні уламки дзенькнули об бетон. Лар затамував подих, очікуючи нового удару. Та в наступну мить пролунав різкий свист, наче метал розрізав повітря. За ним ще один, із вологим хлюпанням і хрустом. Раптовий гуркіт в двері змусив здригнутися, і завіси, і самого Ларікона. Щось важке впало за ними і рев урвався на півзвуці так різко, ніби його перерізали. Лар нарешті напруженно вдихнув і після цього двері різко розлетілися, вибиті одним ударом. Стелаж від’їхав убік, дзенькнувши, наче іграшка

    У проході, в контровому світлі, стояв велетень. Його постать повністю закривала проріз. Шкіряна, потерта куртка обтягувала плечі, широкі як дверна коробка. З лівого боку блищав металевий наплічник, а в правій руці — мачете, з леза якого повільно стікали краплі згуслої, майже чорної крові. Він зробив крок уперед, нахиляючи голову, щоб не зачепити раму. Занадто високий. Занадто масивний. Понад два з половиною метри зросту. Роги, мов у бика, важка грива бордового волосся, що спадала на плечі. Нижню половину обличчя закривала металева маска з решіткою біля рота. Блищали лише очі жовто-золоті, що впилисьв Ларікона миттєвор. 

    — Живий? — пролунав низький голос, трохи приглушений фільтром маски.

    Ларікон завмер, притиснувшись до стіни. Серце билося, як скажене.

    — Живий, — пробурмотів, ковтаючи комок напруги. — На відміну від того... 

    І перш ніж велетень устиг щось зробити, пістолет уже був націлений йому в груди. Кілька секунд тягучої, напруженої тиші. Незнайомець злегка насупився. У теплому, косому світлі він уважніше розгледів Лара: чоловіча постать одягнена в потріпану сорочку і чорні штани карго, руде скуйовджене волосся і погляд мов у дикого звіра, загнаного в кут, але ще здатного вгристися в горло.

    — Опусти зброю. Я не завдам шкоди, — м’яко, але твердо мовив, стряхнувши кров з мачете.

     Лар сіпнувся, палець ледь не торкнувся спускового гачка. 

    — Справді? — єхидно кинув він. — А далі що? Знайомитись будем? Чи ти прийшов запастися тижневим запасом м’яса до своєї задрипаної печери?

    — Тижневий запас мʼяса?.. — погляд плавно ковзнув з голови до ніг, оцінюючи Ларікона, і піднявся назад примружившись ніби в посмішці. — Хіба що на сніданок. Маленький перекус.

    — Сподівайся, що не вдавишся, — тихо, але з викликом буркнув Лар. — Маю гострі кістки.

    Чоловік у масці повільно опустився на одне коліно і неквапливо поклав мачете на землю. Він ні на секунду не відвів очей, продовжуючи вивчаючи перед собою згайду. Його погляд затримався на Ларіконовом стегні, а саме на пов'язці з кров’ю. Різкий вдих пройшов крізь решітчату маску з тихим, шорстким шумом. Цей запах… Навіть не принюхуючись можна було відчути свіжу кров із сумішшю металу, пороху… і щось ще, щось незвичне.

    — Натиснеш на курок і сюди збіжаться всі Гнилі в радіусі милі. — мовив велетень знову дивлячись тому в очі. — Але я, на відміну від тебе, зможу піти звідси на своїх двох. 

    Між бровами Ларікона пролягли дві зморшки і він неохче знизив пістолет:

    — Хто такий і що тобі в біса треба? 

    — Зазвичай, люди в твоєму положенні не задають питань, а просять допомоги. — чоловік підвівся і закрив позаду себе двері, які на диво ще не зламались, хоча вже невдоволено скрипіли. 

    — Ага, — хмикнув Лар. — А потім такі «рятівники» просять плату. 

    — Я не рятую за гроші. Я заробляю на вбивствах. 

    — Судячи з того, що мачете на землі, ти не за вбивством прийшов? Благодійність?    — Ні, — закинувши руку за спину, дістав рюкзак. — Просто цікавість.

    Незнайомець поставив його на підлогу, і обличчя Ларікона мимоволі змінилось, в очах промайнуло здивування.    — Ти загубив. — це було не питання, а ствердження.    — Як ти?-    — По запаху. — перебив велетень — І ще… твоя кров. Вона дивна.

    Здивування різко змінилось на тривогу. Пальці Лара стиснули руків’я пістолета міцніше.

    — Ти пахнеш не так, як інші… — продовжував чоловік.

    Цього разу Лар вирішив не слухати. Він різко підняв пістолет. Але пострілу не сталося. Два важких кроки і велетень уже навис над ним. Його миттю схопили за зап’ястя і зброя з дзвінким клянком впала на підлогу. Хватка була кам’яною. Чоловік у масці присів навпочіпки і, нахилившись ближче, вимовив тихо, але з відчутною вагою:

    — Годі бавитись. Я міг обеззброїти тебе ще з першої секунди.

    — Звісно. — Ларі криво усміхнувся, блиснувши гострими зубами. — Але я борюся до кінця. Навіть якщо переді мною здоровило мутант. 

    — Це добре, маленьке мишеня. — в голосі відчувалась насмішка. 

    В ту ж мить незнайомець рвучко підвівся, потягнувши пораненого за собою. Спалах болю прошив стегно, зірвав з його горла хриплий стогін, потім глухий удар спини об холодну стіну. Тіло Ларі повисло в повітрі: руки задерті над головою, ноги безпорадно звисали. Велетень легко тримав його на рівні з собою, обхоплюючи обидва зап’ястя однією долонею. Для нього вони були як тонкі гілки, достатньо трохи натиснути аби тріснули.    Ларікон цього геть не хотів, тому не пручався: «Тільки не зламай, йолоп…  Мені ці пальці на флейту ще потрібні!» 

    — А тепер, хто ти? — твердо вимовив чоловік. 

   Страх мурашками пробігся по хребту, але Лар не відводив погляду:

    — Тобто, хто я? Хіба тебе не послали за мною? Я… — проковтнув слину, — Просто найманець. Я втік від банди і мене підстрелили. Вони геть збожеволіли через тупі суперечки між собою, а мені це набридло. Розумієш? 

    — Міг би й придумати щось краще, ніж «найманець, що втік». Це банально. Як і твої гострі кістки.

    — Ну вибач, я не встигаю репетирувати свою трагічну історію, коли в дупі застрягла куля, ще й хтось тримає за шкірку, як пуделя. — огризнувся тому, — І взагалі, яка тобі різниця? Що тобі від мене треба? Документи для підтвердження особистості? Чи ти ніколи раніше не бачив пораненого красеня? 

    — Красеня? 

    Очі велетня знов ковзнули по Ларікону, але тепер без агресії. У погляді з’явилась зацікавленість. Він повільно пройшовся поглядом по тонких губах, незвично гострих зубах, затримався на золотому кільці в носі, яке дивно пасував цьому зухвалому обличчю. І лише потім на очах. Тільки зараз він їх розгледів як слід: одне  крижано-блакитне, друге жовте, мов у дикої кішки. Химерна комбінація, яка тривожила щось у тілі на рівні інстинктів.

    Не затримуючись надто довго, чоловік опустив погляд нижче і завмер на голій смужці шкіри, що визирала з-під задертої сорочки. Схоже, та зачепилась, коли Ларікона підняли і тепер, ніби навмисне, відкривала трохи більше, ніж варто було. Живіт був підтягнутий, з чіткими мʼязами, а від пупка вниз тягнулась тонка, майже непомітна лінія, що губилася під поясом. 

    Лар відчув цю раптову зміну настрою, помітив, як чоловік почав вивчати його: «От хтивий виродок! Пялиться і не червоніє. Але… я так можу послабити його пильність.»  

    — Можеш не соромитися~ — не гаючи моменту, продовжив він, — Якщо я помру цієї ночі, то хоч знатиму, що хтось хотів… згрішити з моїм трупом.

    Голос став театрально-іронічним, із ледь вловимою провокацією. Чоловік у масці промовчав, але Ларікон точно помітив, як дихання за металом стало глибшим, важчим. Той нахилився ближче і холодна маска ледь торкнулась Ларіконової щоки.

    — Ти не мутант. Але й пахнеш не людиною.

    — Хочеш задовольнити свою цікавість? — прошепотів Лар, повільно видихаючи тому у вухо. — Саме тому притис мене до стіни й мало не трахнув поглядом?  

   Обличчя велетня сіпнулося назад. Його гострий із роздратуванням погляд ледь не вгризся в нахабну посмішку. 

    — Тільки не прикидайся святим, продовжуючи обнюхувати мене як пес. — єхидно додав.

    Неочікувано незнайомець дістав із пояса мисливський ніж. Лар одразу ж напружився, коли лезо піднесли до його живота: «Що, блядь?.. Стій. Це вже не флірт!». Гострий кінчик ледь торкнулося шкіри змусивши його здригнутися. Потім лезо повільно пішло вгору, зачепивши сорочку. Воно не різало, воно роздягало. Один гудзик — клац і зірвався. Другий — те саме. Сорочка розійшлася оголюючи і живіт і груди. Холодне повітря торкнулося розігрітої шкіри і та відреагувала вкрившись дрібними горбками. Ларі судомно вдихнув. На мить з правого боку грудей щось відблиснуло. Чоловік у масці відвів кінчиком ножа тканину вбік і тоді оголився сосок із золотою прикрасою. 

    — Я знав… — секундна пауза, щоб нервово ковтнути, — Ти таки згрішити хотів, еге ж? — голос злегка тремтів та Ларікон тримався іронічної ролі. 

    — Не перебільшуй, — тихо відповів велетень не відводячи погляду з тіла.

    — Тоді вбий мене. Або поцілуй. — Лар скривив посмішку, — Бо я вже не відрізняю ці два варіанти.

    І в ту ж мить ніж ковзнув між його стегон. Метал блиснув, зловивши промінь світла, і ніби різонув по нервах, викликавши заціпеніння. Та гострішим виявився не ніж, а погляд, що пронизував наскрізь, у свідомість. Велетень не моргав, спостерігаючи за кожною судомою м’язів, кожним подихом. Ларікон стискав щелепи, намагаючись не дати слабини… Та той бачив усе — не гру, не зухвалість, а страх. 

    Ніж плавно ковзнув вгору, упершись у промежину штанів, натягуючи тканину дедалі вище. Це була тупа частина леза, штани залишалися цілими, але тиск був важкий і чіткий, мов попередження. Зрештою ніж уперся просто в пах. Рух був грубий, демонстративний. Але на мить могло здатися, що чоловік напружився: «Що за…» ледь не сказав у голос. Під лезом не було звичного опору, здалося ніби… Він присік цю думку, і, насупившись, нахилився ближче, майже впритул:

    — Не спокушай звіра, якщо не готовий бути з’їденим.

    Серце пропустило удар і Лар на мить наче випав з реальності. Але раптом його ноги мягко торкнулася землі і міцна хватка на запʼястях розслабилася. Його відпустили. Тіло похитнулось, відчувши власну вагу, і Ларікон різко стрепенувся, запахнув сорочку й  міцно стис її на грудях. 

    — Куля не в дупі, а в стегні. — продовжив велетень, як ні в чому не бувало і перевів увагу на пістолет, що досі лежали на підлозі, — Її треба дістати. Як довго ти тут ховаєшся? 

    — Незнаю… Може годину. — кинув сухо не вникаючи.

    Погляд відведений у бік, але крадькома він стежив, оминаючи прямого зорового контакту. Лар не готовий знову зустрітись з тими хижими очима. Не зараз. В тілі ще досі вирувала напруга. Таке відчуття ніби його облили холодною водою: все в порядку, неушкоджений, «чистий», але вразливий.

    — Вони ще переслідують тебе? 

    — Незнаю. Я втік не питаючи. 

    Велетень оглянув пістолет, увімкнув запобіжник і сховав за пояс, туди де не легко буде комусь іншому його дістати. Ларікона це геть не тішило... Ситуація виходила з під контролю і всередині наростала паніка. 

    Краєм ока Лар помітив вихід: двері не до кінця були зачинені. Поки його знов не притиснули чи не дай бо не скрутили, потрібно тікати. Та щойно ві про це подумав, як прохід перекрив цей здоровило з рогами. Одне діло, якби то була звичайна людина, незважаючи на поранення, Лірікон би міг прослизнути, на це і був розрахунок. Але… він ніяк не очікував, що його знайде такий бугай. 

    Чоловік у масці скептично зиркнув через плече:

    — Чому тебе переслідують?

    Пальці мимоволі стиснулись від внутрішньої невизначеності. Відповідь на це питання може як покращити, так і погіршити ситуацію.

    — Ну… — слова крутяться на язиці, але Лар вагався. — Це… це тому що я лікар. — насилу видавив і глянув тому в лице. 

    — Хмм… — протягнув рогатий. — Як варіант це може пояснити їх ентузіазм.

    Той явно скептично до цього віднісся, і у Ларікона ніби остання ниточка луснула.

    — Ти гадаєш я якийсь пацюк, що обікрав їх і зпиздів?! — зірвався, навіть сам того не очікуючи, — Чи може я боржник і валю з голой сракой від колекторів?! Впевнений ти вже бачив мої речі в рюкзаку, МОЄМУ рюкзаку! І взагалі, якого біса я маю тобі все пояснювати хоча САМ досі не пояснив, що тобі треба! 

    Здоровило розвернувся до Лара всім тілом, не підвищуючи голосу:

    — Спочатку я думав, ти приманка, що розкидається речами.

    Він підняв рюкзак і спокійно закинув собі за спину.

    — Гей, це не твоє! — зірвався Лар.

    — А виявилось, ти просто загублена дворняга, що тявкає голосніше, ніж кусається.

    — Ах ти… — оскалився той, підводячи плечі.

    Чоловік лише хмикнув:    — Якщо вже вирішив тут здохнути, то краще підеш зі мною. Треба дістатися сховища, поки не стемніло.

    Нарешті підібрав свій мачете і ввігнав його в чохол за спиною. Метал клацнув як крапка в кінці речення.

    — Якого… нахуй?! — Лар різко вирячився. — Я не ідіот, щоб добровільно йти в лапи мутанта!

    — А тебе ніхто й не питає. Я тебе підібрав, дворняга.

    — Пха! Хіба що спіймаєш, вилупок! — кинув Лар, схрещуючи руки.

    — Гаразд.

    Здоровило рушив до нього і Лар на мить розгубився, але в останню секунду отямився, щойно рогатий наблизився. Чоловік вже встиг схопити за рукав, коли той прудко вислизнув на свободу, скинув сорочку, мов ящірка хвіст. Він негайно шмигнув до виходу, залишивши позаду себе спантеличеного велетня зі одежиною в руках.

    — Відвали, гицель! Я легкий, але не легкодоступний! — вигукнув він, кульгаючи, але не зупиняючись.

   Та доля вирішила інакше і під дверима, ззовні складу, приховала перепону — труп гнилого, той самий, що раніше за мутанта хотів вдертися всередину. Лар перечепився і гепнувся всім тілом на підлогу. Бетон із гострим камінням розпанахало плече, а коли він спробував підвестись, то через поспіх долонею влетів в уламки скла.

— Блять!.. — різко відсмикнув руку, щойно біль прошив пальці.

    Тонкі криваві лінії миттю проступили. Він встиг тільки глянути на долоню, як відчув позаду чиюсь тінь. Силует накрив його і Ларікон без роздумів, схопивши уламок, розвернувся та щосили вдарив вперед. Лезо увійшло у щось туге і тепле. У відповідь почулося глухе, хрипле гарчання і в ту ж мить важка рука звалилася на Ларікона зверху. Світ хитнувся, і він опинився на підлозі, затиснутий між холодним бетоном і масивним тілом.

    — Не чіпай мене! — Лар пручався відчайдушно, пальці ковзали по м’яких волокнах рукавів, по ременях, по металевих пряжках на броні. — Прибери лапи, довбаний тролю!

    Велетень притис його зап’ястя до підлоги, а коліна розставив по обидва боки від стегон, не торкаючись, але перекриваючи будь-який шлях до втечі.

    — Тихо, — промовив рівно, наче не докладав жодних зусиль, аби втримати того.

    — Я не твоя грьобана здобич, ясно?! Ти псячий донор сперми! Я заражений! У мене сказ, чума, проказа і ще щось, блять! 

    — Сказ я вже помітив, — буркнув рогатий і долонею закрив тому рота, заглушаючи крик.

    Ларікон забився сильніше, але рука мутанта тримала жорстко, без зайвого натиску. Біль у порізаній долоні пульсував, рана на нозі знову розкрилась. Велетень знов прошипів: «Тихіше», і перш ніж встиг щось сказати ще, Лар різко повернув голову й укусив руку, що затуляла йому рот. Гострі зуби врізались в долоню так сильно, що прокусили рукавичку і шкіру, ніби хотіли прогризтись до кістки. Велетень здригнувся, більше від несподіванки, ніж від болю, проте рука залишалася на місці. Він не гримнув, не вилаявся, не стиснув руку сильніше, хоча очевидно міг завдати болю, щоб змусити Ларікона відпустити. Натомість коротко, глухо видихнув крізь маску. Гаряча кров повільно виступила під Ларовими губами і терпкий, металевий присмак торкнувся язика. Вони мовчки дивились один одному в очі застигнув на місці: гострий, важкий із золотим відтінком погляд проти дикого, повного люті янтарно-блакитного. А тоді…

    …Короткий різкий звук у темному коридорі за складом. Глухий удар об метал. Чиясь тиха лайка. Очі Ларікона різко заметушились і він повільно розтиснув зуби, відпускаючи руку. Його дихання збилось, але він більше не виривався.

    — Визнаю. — спокійно мовив велетень, забираючи нарешті долоню, — Ти таки вмієш кусатися.

    Проте увагу він перевів не на рану. Погляд рогатого миттєво ковзнув у темряву коридору, звідки звуки ставали все чіткішими. Ларікон міг нутром відчути, як від мутанта стало випромінювати ніби щось важке, небезпечне. Тут, серед поламаних стелажів, напівзавалених коробів і облуплених бетонних стін складського блоку, це відчувалося особливо гостро. Щось схоже можна відчути, коли тобі прямо в очі дивиться дикий звір, якому варто зробити лиш один стрибок аби вгризатися в горлянку. Але зараз дивилися не на нього, а на тих хто йшов сюди.

    — Ну що, ця сучка тут? — долинув грубий голос із-за рогу.

    — Можливо. А можливо він вже не живий… 

    — Це не важливо… Бо я все одно його трахну. 

    — Ти йобнутий некр0ф!л.

    — Пха-ха-ха! 

    Лар нервово втягнув повітря. Вперше за весь час на його лиці з’явився чистий, неприхований страх. Не перед рогатим здоровилом, що досі нависав над ним, а перед тими, хто йшов сюди. Мутант відчув це одразу. Його хватка змінилася, не слабшала, але стала іншою: захисною, обмежувальною, як лапи великого звіра, що прикривають здобич від інших хижаків. 

    — Це… вони. — прошепотів Лар.

    — Тихше. — відгукнувся велетень зовсім іншим голосом, не владним, а попереджувальним.

     Коридор, в якому вони зараз перебували, був вузьким і задушливим: колишній службовий прохід між складом і технічними приміщеннями. У повітрі тіснилася густа суміш запахів, а пил, піднятий попередньою сутичкою, повільно осідав на бетон. Чоловік у масці нахилився нижче, майже торкаючись лобом Ларового. Лар інстинктивно напружився і саме в цей момент до носа вдарив запах: різкуватий, пересушений потом і чимось землистим.

    — Відсунься, ти смердиш… — просичав він рефлекторно, сам не очікуючи реакції.

    Рогатий лише хрипло видихнув у відповідь:

    — Я зараз тобі кляпа в рот засуну, щоб більше не варнякав, — пробурчав упівголоса. — І не кусався.

    Тим часом голоси за стіною знову прорізали тишу:    — Бос сказав притягнути його назад живим. Тому засунь свій хуй собі в сраку!

    — Можна і в сраку. Але хіба що твою. 

    — Ти виродок взагалі уєбався?!

    — Заткніться обидва! Бо зараз всіх на биту посаджу. А тепер так: ти тути, а ти туди. Так швидше буде…

    Звуки кроків розійшлися коридорами, розділяючись, і поступово тиша заполоняла простір. Рогатий не поспішав вставати. Він не відпускав зап’ястя, але і не тиснув. Ларікон зиркнув на нього знову насторожено, злісно. Але вже без страху. Щось змінилося. Не так, як мало б бути, коли тебе тримають на підлозі хижі руки. І ця думка, небажана й уперта, прорізалась сама собою: якщо звідси хтось і виведе його живим, то це буде саме той, кого він щойно намагався загризти.

     — Може врешті злізеш? Чи тобі подобається от так мене зажимати? — кинув він знову з тією самою колючою іронією.

    Велетень не відповів, зате нарешті поворухнувся і відпустив того зап’ястя. Не різко, а так повільно, що Лар відчув тепле ковзання пальців по шкірі. 

    — Встанеш? — буркнув коротко.

    — Невпевнений. — прошипів Лар, підводячись на лікоть. — От якби мене один бугай не розмазав по підлозі… 

    Він спробував підвестися, але нога різко підкосилася, і він знову впав на коліно.

    — Тут залишатися не можна. — сказав рогатий і без зайвих пояснень кинув тому на голову сорочку. Ту саму, яку Лар скинув, тікаючи.

    — У тебе є кращі варіанти? — стягнув її і в цю ж мить помітив, як велетень витягає зі свого боку довгий скляний уламок.

   Лише тепер Ларі усвідомив, що весь цей час велетень терпів без єдиної зморшки на лиці. Рогатий оглянув пошкоджену ділянку і провів рукою по рваному краю тканини.

    — Один - один. — криво всміхнувся Лар.

    Відповіді не було. Погляд велетня опустився вниз, на Ларову ногу. Темна пляма крові розповзалася з новою силою, просочуючись крізь тканину і лишаючи краплі на підлозі. Ларікон же замість того, щоб одягнути сорочку, зубами вчепився в тканину і порвав її. Вийшла імпровізована перев’язка, якою він швидко обмотав стегно, намагаючись зупинити кров.

    — Якщо підемо зараз, Гнилі нас хутко знайдуть.

    — От тому я й сидів тихо, нікого не чіпав поки ТИ не приперся і не розворошив усе. —  стиснув зуби і обпираючись об стіну, із зусиллям встав.

    — Знаю. Можеш не дякувати.

Лар вирячив на того очів, повні люті:

    — Тебе ще раз вкусити?    — Хіба як почистиш зуби.

    — От нахаба… Свою спершу пащу почисть. Пихкав мені в лице так, що навіть крізь маску було чути. — сердито торочів, проте велетень уже не слухав уважно оглядаючись довкола. — Тепер зрозуміло чому ти її носиш.

    Чоловік різко глянув на того, що Лар аж мимоволі сіпнувся і хутко схрестив руки на грудях. Він замовк і рогатий відвів свій важкий погляд.

    — Гаразд. Тоді ходімо назад. — вказав на дверний проріз до складу.    — Розкомандувався... — пробубнів Лар, але все ж пошкандибав уперед.

    Велетень зайшов за ним і акуратно закрив металеві двері.

    — А якщо ті повернуться і зна– спинився на пів слові, коли озирнувся.

 Рогатий підняв із підлоги шмат арматури, просунув через ручки, фіксуючи замок. Опісля з легкістю піднявши здоровенний стелаж, мов пусту коробку, підпер двері. Ларікон ледь рота не роззявив: тепер не лише ніхто не зайде, звідси і ніхто не вийде. 

    — Сідай. — вказав велетень на дерев’яний ящик поруч.

    — Навіщо? 

    — Щоб було зручніше.     — Кому?

     Рогатий коротко фиркнув і без зайвих роздумів схопив Лара за талію та посадив на ящик.

    — Гей! Ти що вздумав!?    — Вийняти кулю з твоєї ноги. — став перед ним навпочіпки й оглянув стегно. — Не подобається мені це.

    — Мені теж. І я не про кулю в нозі.

    Беркан зробив глибокий вдих… і раптом сказав цілком буденно:

    — Знімай штани.

    Лар завмер:

    — Перепрошую?..    — Знімай.    — Це тобі не той момент для твоїх збочень!    — Я маю бачити рану.    — А сказати це одразу не можна було?!    — Сказав.

    Лар прикрив обличчя руками:

    — Господи, забери мене звідси…

    — Поки не можу, — абсолютно спокійно відповів велетень і хутко розрізав ножем саморобну повʼязку — Ще не закінчив з тобо.

    І одним рухом  порвав штанину на його стегні.

    — А-А-ААА!!    — Тепер бачу.

    “Щоб тобі гнилий сраку порвав, як ти мої штани...” — крутилося в голові, поки Лар

прикусив власну губу і дивився крізь пальці.    Велетень нахилився ближче, обережно розсунув краї рани пальцями.

    — Куля всередині. Глибоко не зайшла, але сидить.

    Лар ковтнув повітря:

    — То що…    — Вийму.    — ТИ?!    — Я.    — ЧИМ?!    — ... Пальцями.

    — Ти хоч пальці свої бачив, вони як сардельки! Ти мене порвеш і я здохну не від крові, а від БОЛЮ! 

    — Я постараюсь обережно. Мізинцем.    — В сраку собі засунь цей мізинець! — випалив Лар. — Гаразд… гаразд!.. — він зробив довгий вдих, намагаючись не думати про пальці мутанта. — Дістань з мого рюкзака шкіряний згорток. Лежить зверху.

    Чоловік кивнув і зняв зі спини рюкзак. В шкіряному згортку лежало кілька інструментів: пінцет, вузький зажим, скальпель, стерильні клапті марлі та маленький флакон чогось різко пахучого.

    — Їх треба дезінфікувати. І нормальне світло теж не завадило б.

    Велетень на мить завмер, ніби прокручуючи в голові варіанти. Потім дістав із-за пояса компактний ліхтар і клацнув кнопкою. Жовтуватий промінь розрізав напівтемряву й ліг просто на Ларове стегно.

    — Тримаю тут. — сказав рівно поставив ліхтар на ящик поряд.    — Ні, — одразу перебив Лар. — Світло трохи вище. Щоб тінь не падала. І не труси, ти ж не бабка. Тепер інструменти, — продовжив роздавати вказівки — Флакон. Той, що смердить. Лий щедро. На пінцет. На зажим. На ніж… і на пальці. Особливо на пальці.

     Чоловік без поспіху й чітко виконував усі вказівки. Лар лише мовчки спостерігав. І не сказав уголос, що було б непогано спершу оглянути його рану на боці.

    Рідина різко запахла спиртом із чимось гірким. Велетень зняв рукавички й рясно обробив пальці. У нього вони справді були великі, з грубими мозолястими подушечками, ніби створені для зброї, а не для ювелірної роботи.

    — Слухай уважно.Тиснути не будеш. Узагалі. Ти не витягуєш цвях із дошки. 

    Чоловік продовжив дезінфекцію й коротко кивнув. Усе було готове. Лар повільно  видихнув.

    — Можеш… тримайся за мене, — тихо сказав велетень. — Але не кусай.

    Лар глянув на нього — на цього здоровила, який кілька хвилин тому обеззброїв його, забрав рюкзак (точніше, знайшов і не віддав), притискав то до стіни, то до підлоги, розірвав штани, а тепер… дивився так, ніби боявся нашкодити. І, попри власне поранення, першим узявся надавати допомогу

    — Г-гаразд…

    Він обхопив його плече й дозволив собі на мить прихилитися лобом. 

    — Доречі… Як тебе звати?

    — Беркан. 

    — Дивне ім’я… 

    — Починаю.    — Що, вже? Чорт…

    Холодний пінцет торкнувся гарячої, пульсуючої шкіри і увійшов у рану повільно, але впевнено. Кров теплим струменем поповзла по стегну. Лар різко втягнув повітря, стискаючи зуби так, ніби міг розтрощити їх. Беркан працював мовчки, зосереджено. Надто уважно для своїх розмірів.

— Дихай, — сказав він глухо. — Не сіпайся. — пальці стиснули стегно міцніше, фіксуючи.

— Та я… і не… — засичав Лар, уткнувшись лицем у його плече, аби не завити.

     Пінцет ковзнув глибше, і Лар мимоволі впявся нігтями в шкіряну куртку. Пролунав металевий звук ніби щось зачепили. Кілька секунд. Короткий ривок. І пінцет витягнув кулю — темну, забиту кров’ю.

    Лар судомно видихнув. Знесилений, він майже повністю обвалився на Беркана. Велетень поклав руку йому на спину, щоб той не завалився на бік, але жест цей був м'яким, майже заспокійливим. 

    Куля клацнула об металеву підлогу.

    — Все, — сказав Беркан так просто, ніби дістав скалку. 

    — Тепер… марлю. — прошепотів Лар. — Притисни. Сильно, але не розчави.

    Велетень слухняно виконав, вправно працюючи однією рукою, тоді як другою все ще втримував його близько.

    — Все виходить… значно простіше, — пробурмотів Лар, намагаючись усміхнутись, хоч губи тремтіли. — Незважаючи на твої ведмежі лапи…

    — Ти казав, — відповів Беркан. — Я слухав.

    Лар повільно відкрив очі й відсторонився вже власними силами, втримуючи рівновагу. Тепер їхні обличчя були майже на одному рівні: Беркан стояв на одному коліні перед Ларом, що сидів на ящику. І вперше Лар не був ані сердитим, ані злим — а Беркан уже не здавався таким холодним і різким.

    — Так і далі буде? — хрипко спитав Ларі.

    Беркан глянув йому в очі. Мовчав, ніби зважував відповідь або рішення.

    — Можливо, — відповів нарешті. — Якщо будеш корисним.

    Він затягнув пов’язку, але затримав долоню на його стегні. Не притискаючи. Просто фіксуючи.

    Ларікон промовчав, кілька секунд дивлячи йому в очі. Потім опустив погляд і прибрав його руку зі свого стегна. 

    — І що тепер? 

    Беркан стежив за цим рухом, ніби вивчав реакцію.

    — Тепер я дивлюся, — відповів він. — А ти лікуєш.