Chapter 2 (fragment) (Patreon)

(The chapter is about 70% done! I’m doing my best, and I really hope it’ll be worth the wait 😖)Original (ukr) / Translation (eng)━━━━━━━━━━━━━━━━━━━━

The bullet slid out with a soft, wet sound and clinked against the floor.

Blood. Too close.

Sticky warmth seeped through the mask and touched his tongue with a metallic taste. Only then did Berkan realize he had been holding his breath.

“Now… gauze…” came a whisper.

His hand found the cloth on its own and pressed it to the wound. Blood seeped through. His fingers tightened. Too tight. Berkan forced himself to loosen his grip. His other hand held the weakened body close. He lowered his head a little nearer.

Inhale.

The smell of blood hit harder, and something inside him answered with a dull tension.

“This is… going a lot smoother…” the stray muttered quietly.

The giant clenched his jaw and slowly pulled his head back, as if that tiny distance could change anything.

“You said how to do it. I listened.”

The bleeding gradually eased, and the pulse beneath his fingers no longer pounded so wildly. But the smell didn’t fade. Suddenly, the weight in his arms shifted: the stray tried to shift away on his own — weakly, but stubbornly. Berkan didn’t stop him.

Now they were almost level, face to face. He wasn’t grimacing in pain anymore, not hissing, not snapping. On the contrary… his gaze was more open. That was unsettling.

“Is it going to be like this from now on?” he asked hoarsely.

The question hung in the air. Berkan had made his decision back when he found him. But now, for a brief moment, his senses sharpened, and his thoughts slipped out of rhythm. The mutt didn’t understand what was happening… And that was good.

“Maybe,” he said evenly. “If you’re useful.”

Berkan focused on the bandage, tightening the cloth around the thigh. His fingers were too large for this kind of work, yet they moved precisely, as if he were clinging to the process itself. So he wouldn’t think about anything else… The knot settled tight, but the stray didn’t protest.

The air between them grew thicker. The lantern flickered, again and again tearing shadows from the walls as they slid downward. The smell of blood didn’t let go. On the contrary, it settled deeper, mixing with the warmth beneath his palm. Alive. Dangerous. Berkan didn’t notice it right away — his hand was resting on the thigh, covering almost the entire area. His fingers shifted slightly… it would only take bringing them together for the grip to become something else. The realization came sharply when his wrist was pushed aside.

“So what now?” the mutt asked.

The warmth disappeared, and with it something inside tightened briefly. Berkan exhaled slowly, forcing himself to pull himself together. Control.

“Now I watch,” he repeated quietly, restrained. “And you’re the one who heals.”

He wiped his hands on a piece of cloth. Clean. Almost…

━━━━━━━━━━━━━━━━━━━━

    Куля вийшла з м'яким, вологим звуком і з дзвінкотом впала на підлогу.

    Кров. Надто близько.

    Липке тепло просочилося крізь маску і торкнулося язика металевим присмаком. Лише тоді Беркан зрозумів, що затримав подих.

    — Марлю… — пролунав шепіт.

    Рука сама знайшла тканину і лягла на рану. Кров проступила. Пальці притиснули її щільно. Надто щільно. Беркан змусив себе послабити хватку. Інша рука тримала знесилене тіло, притискаючи до себе. Він нахилив голову трішки ближче. 

    Вдих.

    Запах крові вдарив сильніше і нутро відгукнулося глухим напруженням.

    — Все виходить… значно простіше… — тихо пробурмотів знайда.

    Велетень стиснув щелепу й повільно відвів голову назад, ніби ця крихітна відстань могла щось змінити:

    — Ти казав. Я слухав.

    Кровотеча поступово слабшала і пульс під пальцями вже не бився так шалено. Проте запах не зникав. Раптом вага в руках зрушила: знайда спробував відсунутися сам, слабо, але вперто. Беркан не завадив. 

    Тепер вони майже на одному рівні, очі в очі. Він вже не кривився від болю, не шипів, не огризався. Навпаки… погляд був відкритіший. Це насторожувало.

    — Так і далі буде? — хрипко спитав.  

    Питання зависло в повітрі. Беркан прийняв рішення ще тоді, коли знайшов його. Проте зараз, на коротку мить, відчуття загострилися і думки збилися з рівного ритму. Дворняга не розумів, що зараз відбувається… І добре.

    — Можливо, — сказав рівно. — Якщо будеш корисним.

    Беркан зосередився на пов’язці, затягуючи тканину на стегні. Його пальці були занадто великими для цієї роботи, проте рухалися точно, ніби він чіплявся за сам процес. Аби не думати про інше... Вузол ліг жорстко, але знайда не протестував.

    Повітря між ними стало густішим. Ліхтар миготів раз у раз зриваючи зі стін тіні, що сповзали вниз. Запах крові не відпускав. Навпаки, осідав глибше, змішуючись із теплом під долонею. Живий. Небезпечний. Беркан не одразу це помітив — його долоня лежала на стегні, накриваючи майже всю площу. Пальці ледь поворухнулися… достатньо було б їх звести і хватка стала б іншою. Усвідомлення прийшло різко, коли його зап’ястя відсунули вбік.

    — І що тепер? — спитав дворняга.

    Тепло зникло і разом із ним щось всередині коротко стиснулось. Беркан повільно видихнув, змушуючи себе зібратися. Контроль. 

    — Тепер я дивлюся, — повторив тихо, стримано. — А ти лікуєш.

    Він витер руки об шмат тканини. Чисто. Майже…