Chapter 2 (fragment) (Patreon)

(A clash is coming 🔥)Original (ukr) / Translation (eng)━━━━━━━━━━━━━━━━━━━━“Are you always this straightforward?”

“Only when it’s obvious.” Lar shrugged. “And when it’s cold.”

The grip on his wrist loosened. Berkan’s hand slid higher, and a moment later his thumb touched Lar’s chin, holding his gaze. Not rough, but leaving no choice.

“If you start something—don’t stop halfway,” he said evenly. “I don’t like unfinished things.”

Lar held. Not a muscle twitched, though his heart traitorously skipped a beat.“Deal. Though…”

The smile that tugged at the corners of his lips was dangerous. He raised his hand and, brushing his fingers lightly along Berkan’s wrist, moved it aside.

“You should sit still… quietly… and not move. Like a good boy.”

Berkan felt the cool palm settle against his side, right over the freshly stitched wound, without hesitation.

“You’ve got stitches. I’ve got a wound. Neither of us should be straining,” Lar stated.

His body went rigid for a moment. And then something inside Berkan snapped—like a chain breaking. A low, inhuman growl forced its way through the mask. The mutant leaned forward sharply, his fingers tangling into the back of Lar’s head, gripping hard, possessive.

“A good boy?..” he repeated quietly.

His voice dropped lower, rougher. The grip tightened, forcing Lar’s head up just enough that there was nowhere to escape his gaze. Berkan’s eyes narrowed, pupils widening, swallowing what little light remained.

“You’re very confident for someone sitting between my knees,” he added slowly.

There it was—the line Lar had crossed. But this time, he had no intention of backing down. On the contrary—Lar didn’t pull his hand away. Instead, he pressed it slightly firmer, as if saying: I’m not going anywhere. His breathing steadied, and the smile returned to his lips.

“Mmm…” he exhaled softly, not breaking eye contact. “Now that’s closer to the truth.”

He didn’t try to break free, didn’t struggle. Just tilted his head slightly inside the grip — just enough to make the movement his own, not imposed.

“So you’re not as calm as you seem,” he added, almost softly. “But I warned you — don’t strain.”━━━━━━━━━━━━━━━━━━━━    — Ти завжди такий прямий?

    — Тільки коли очевидно. — Лар знизав плечима. — І коли холодно.

    Хватка на зап’ясті послабилась. Рука Беркана ковзнула вище, і вже за мить великий палець торкнувся підборіддя Лара, фіксуючи його погляд. Не грубо, проте не залишаючи вибору.

    — Якщо почнеш — не зупиняйся на півдорозі, — сказав він рівно. — Не люблю незакінчених справ.

    Лар витримав. Жоден м’яз не сіпнувся, хоча серце по-зрадницьки пропустило удар: — Домовились. Проте… 

     Усмішка, що торкнулася кутиків його губ, була небезпечною. Він підняв руку і, м’яко провівши пальцями вздовж зап’ястя Беркана, відвів її убік. 

    — Ти маєш сидіти рівно… тихо… і не рухатися. Як хороший хлопчик. 

    Беркан відчув, як прохолодна долоня без вагань лягла на його бік, прямо поверх щойно зашитої рани. 

    — У тебе шви. У мене рана. Нам обом не можна напружуватись. — констатував Лар.

    Його тіло на мить закам'яніло. А тоді усередині Беркана немов ланцюг тріснув. Глухий, нелюдський рик прорвався крізь маску. Мутант різко нахилився вперед і пальцями вчепився у потилицю Лара, занурюючись у волосся, фіксуючи жорстко й власницьки.

     — Хороший хлопчик?.. — повторив тихо.

    Голос став нижчим, грубішим. Хватка на потилиці стиснулась сильніше, змушуючи підняти голову рівно настільки, щоб не було куди подітись від його погляду. Очі Беркана звузилися, зіниці розширилися, вбираючи залишки світла.

    — Ти дуже впевнений у собі, як для того, хто сидить між моїх колін. — додав повільно.

    Ось воно — межа, яку Лар зачепив. Проте на цей раз він вже не збирався відступати. Навпаки — Лар не відсмикнув руки, а ледь сильніше притиснув її, ніби казав: я тут не піду. Подих вирівнявся і на губах знову з’явилась усмішка.

      — Мм… — тихо видихнув він, не відводячи погляду. — Оце вже ближче до правди. 

    Він не намагався вирватись з хватки, не сіпався. Лише трохи нахилив голову всередині захвату, настільки, щоб рух став його власним, а не нав’язаним.

    — Виявляється, ти не такий уже й спокійний.— додав майже м’яко. — Але я ж попереджав: не напружуйся.