Харцизи: метал — кров_ (Розділ 2) (Patreon)

🔞 18+ | Відвертий контент | Монстри, розмір, гра з домінуванням | Сцени насильства

Розділ 2

«Звір прокинувся»

    Сутінки вповзли в торговельний центр, мов густий сироп. Світло ліхтарів вихоплювало з темряви уламки стелажів, гори сміття й облуплені стіни, роблячи все навколо схожим на нутрощі якогось велетенського звіра. Коридори дихали протягами, стогнали металом, і в цій тиші кроки трьох чоловіків звучали надто голосно.

    — Чого ми досі тут? — пробурчав кремезний, нервово водячи ліхтарем із боку в бік. Він постійно спльовував і слина липла до його рідкої бороди. — Він або здох, або зачаївся. Може, й справді забили б на нього?

    — Бос сказав знайти, — відрізав худий. Він ішов попереду, тримаючи недбало гвинтівку на плечі. — Ти ж чув.

    — Чув. Тільки не второпаю: чого ви так трясетесь за цього щура? Лікував він добре, ну і що? Знайшли б іншого.

    Худий хмикнув. Промінь його ліхтаря мазнув по стіні, вихопивши старий напис «АПТЕКА» і стрілку, що вела в темряву.

    — Він босу не просто лікар. Він його... особисто лікував. Регулярно. Второпав? 

    Третій, що йшов позаду, із обпаленим вухом і байдужим поглядом, навіть не повернув голови. А от кремезний зупинився, його обличчя скривилося в гидливій посмішці:

    — Ти хочеш сказати, що бос його…

    Худий обернувся і у промені ліхтаря блиснули його очі: мокрі, збуджені, з тією неприємною вологою, яка буває в людей, що надто довго фантазують про заборонене:

    — Я хочу сказати, що лікар винен йому. І не грошима. Потім надумав утекти. Тепер бос хоче повернути своє. Із відсотками. — він витримав паузу, смакуючи наступну фразу. — А коли закінчить… поділиться і зі мною. 

    Кремезний пирхнув. У цьому звуці було більше огиди, ніж сміху:

    — Ви обоє хворі.

    — Можливо, — худий знизав плечима. — Але ти все одно підеш за нами. Тому що ти собачка боса. А собачки не обирають.

    Він розвернувся й рушив далі. Кремезний сплюнув, стиснув руків'я дробовика до побіління кісточок, але пішов за ним.

***

    Куля вийшла з м'яким, вологим звуком і з дзвінкотом впала на підлогу.

    Кров. 

    Липке тепло просочилося крізь маску і торкнулося язика металевим присмаком. Лише тоді Беркан зрозумів, що затримав подих.

   Він усе ще чув їх, не зараз, не тут, а відлунням у голові. «Лікар винен йому. І не грошима.» потім сміх: гидкий, мокрий, надто довгий. Слова осідали важко, як пил після вибуху. Дворняга був не просто найманцем-утікачем.

    — Марлю… — пролунав збоку шепіт.

    Рука сама знайшла тканину і лягла на рану. Кров проступила. Це не добре. Пальці притиснули її щільно, але надто щільно. Беркан змусив себе послабити хватку. Інша рука тримала знесилене тіло. Він притиснув його до себе.

    Надто близько.

    Запах крові осів глибше, змішуючись із теплом під долонею. Воно кликало. Живе. Вологе…

    Беркан нахилив голову трішки ближче. 

    Вдих.

    Нутро відгукнулося різко, голодно, без слів.

    — Все виходить… значно простіше… — тихо пробурмотів дворняга.

    Велетень стиснув щелепу й повільно відвів голову назад, ніби ця крихітна відстань могла щось змінити:

    — Ти казав. Я слухав.

    Кровотеча поступово слабшала і пульс під пальцями вже не бився так шалено. Проте запах не зникав. Раптом вага в руках зрушила: знайда спробував відсунутися сам, слабо, але вперто. Беркан не завадив. 

    Тепер вони майже на одному рівні, очі в очі. Той вже не кривився від болю, не шипів, не огризався. Навпаки… погляд був відкритіший. Це насторожувало Беркана.

    — Так і далі буде? — хрипко спитав дворняга. 

    Беркан уже прийняв рішення. Не тоді, коли знайшов його, а тепер, коли почув усе, що лишилося за стіною. Він сам. Чи може… не він..?

    Це починалось знову. Щось усередині, глибоке, темне, потягнулося до нього, як звір потягується після довгого сну. Беркан відчував — повітря ставало густішим.

    — Можливо, — відповів рівно. — Якщо будеш корисним.

    Він зосередився на пов’язці, затягуючи тканину на стегні. Пальці були занадто великими для цієї роботи, проте рухалися точно, ніби він чіплявся за сам процес. Вузол ліг жорстко і знайда не протестував.

    Беркан не одразу це помітив — його долоня лежала на чужому стегні, накриваючи майже всю площу. Пальці ледь поворухнулися… достатньо було б їх звести і хватка стала б іншою. Усвідомлення прийшло різко, коли його зап’ястя відсунули вбік.

    — І що тепер? — спитав дворняга.

    Тепло зникло і разом із ним щось всередині коротко стиснулось. Беркан повільно видихнув, змушуючи себе зібратися.

    Контроль. 

    — Тепер я дивлюся, — повторив тихо, стримано. — А ти лікуєш.

***

    У голові ще пульсувало від болю, але принаймні кулі всередині вже не було. Ларікон сперся спиною на стіну і здригнувся, щойно шкіра торкнулася бетону. Лише тепер, коли гостра напруга спала, повернулося відчуття холоду, що сочилося крізь щілини і швидко огортало приміщення. 

    — Я ледве стою, — пробурмотів Лар, — а ти мене вже в стажери записав…

    Велетень різко схопив шмат тканини й підвівся. Ларікон сіпнувся, рефлекторно, перш ніж усвідомити: Беркан просто встав, просто витирав руки. Просто? Уся його увага була поглинута власними долонями, він тер їх, ніби хотів стерти щось, чого там уже не було. І дистанцію тримав, очевидно навмисне. 

    — Ти сидиш. І цього достатньо. — кинув Беркан не дивлячись на дворнягу.

    Лар упізнав це відчуття. Ще під час процедури, коли рогатий тримав його за стегно, у повітрі висів дивний, важкий тиск, наче перед грозою. Щось у ньому трималося на межі і це не мало відношення до болю.

    Беркан відчепив від пояса флягу перемотану ізолентою і простягнув дворнязі. Той мовчки узяв її, відкрутив кришку і підніс горлечко до носа. Затримався на мить і з виглядом людини, яку зрадили, видихнув:    — Це не алкоголь.     — Мрій. — буркнув рогатий.

    Лар скривився, але почав пити, без поспіху. І щойно відсторонився перевести подих, Беркан одразу забрав флягу назад, просто витяг із пальців.

    — Стривай, я ще не- — гукнув Лар, потягнувшись назад за водою. 

    Беркан вилив трохи води собі на долоні, остаточно змиваючи залишки крові. Лар зміряв поглядом ці «трохи». Для таких великих рук це було півфляги.    — Ну все, розслабся. Тепер точно чисто. — стримано прокоментував Лар — Тепер можна мені ще випити?

    Той струснув руки, витер їх об ту саму тканину й повернув флягу Ларі, без коментарів. На цей раз Лар уже жадібно почав пити, різко закинувши голову. 

    Беркан спостерігав. Кілька крапель вислизнули, ковзнули по підборіддю до шиї й затрималися в ямці між ключицями. Його погляд сам потягнувся за ними і опустився нижче… Бруд, сліди засохлої крові, подряпини, садна. Шкіра дворняги здригнулась, хвилею здійнявши дрібні горбики. І разом із цим напружились соски... Вони підтягнулись, чітко змінюючи форму. Один із пірсингом, той самий.    Напруження знову піднялося, але тепер в животі. Тіло відгукнулося швидше, ніж думка. Беркан уже хотів відвернутись, але завмер. Трохи нижче, під грудьми, пролягали два симетричні, тонкі шрами з нерівними краями. Чіткі, старі, такі, що не сплутаєш з випадковою чи бойовою травмою. Він затримався на них трохи довше, ніж потрібно. Нічого не сказав.

    Лар це відчув миттєво. Погляд Беркана зупинився не там, де зазвичай зупиняються з цікавості чи жадоби. Плечі самі підтяглись і пальці стиснули горлечко фляги міцніше. Щось холодніше за бетон торкнулось зсередини.

    — Харе п’ялитись. Мої очі зверху. — різко обрубав.

    Він зробив ще один ковток, тоді опустив флягу і недивлячись відставив її поруч. 

    — Ти тремтиш. — Беркан навіть не спробував приховати, що його зловили. Просто підняв погляд вище.

    Лар кліпнув. На мить збився з ритму:

    — У тебе талант: два слова — і вже бісиш.

    — Бо я кажу правду? — ледве зрушивши бровою Беркан.

    Лар зщурився, ніби слова влучили надто точно:

    — Або дивишся не туди… і називаєш це правдою.

    У відповідь лише тихий видих крізь маску. Не поспішаючи, Беркан скинув наплічник, жилет, пояс із зброєю. Куртка лягла останньою. Ларікон затамував подих, чекаючи, що той зніме й маску, але Беркан зупинився на футболці. На боці проступала темна, свіжа пляма крові.

    — Вибачатись не буду… — буркнув Лар, втянув голову в плечі й відвернувшись. 

    — Обійдусь. Коліна шкода, щоб присідати.

    — Хах. Проблеми зі слухом? — криво усміхнувся Лар. — Можу бути і голоснішим. Я чемний, на відміну від декого.

    Беркан повернувся повільно, майже ліниво:

    — Голоснішим? — повторив він низько.    Цей звук осів глибше, ніж мав би. Лар зрозумів, наскільки двозначно це прозвучало, лише коли слова вже повисли між ними.

    — Я… у сенсі…— сіпнувся кутик рота.

    — Я знаю, у якому сенсі. Ти просто думай, перш ніж бути таким чемним.

    — Слухай, джентльмен, мені холодно! — огризнувся Лар. — Або це твоя тактика, довести мене до посиніння, щоб потім зігрити, або ти твердолобий! 

    — Простіше сказати «будь ласка».

    — З чого це? Сам роздягнув мене, порвав штани, а тепер я ще маю просити? Я не дворняга, щоб тявкати за миску помиїв.    

    У Беркана, здається, сіпнулося око, хоча зовні він усе ще виглядав непохитним.

    Уже за мить плечі Лара накрила шкіряна куртка.

    — Грійся, дворняга, і не скигли. 

    Тепло огорнуло одразу: важке, насичене чужим запахом, димом, потом і металом. Лар завмер, стиснув краї пальцями й не відразу зрозумів, чому від цього простого жесту в грудях раптом стало дивно тісно.

    — Дякую… — тихо буркнув він і сам же почув, як беззахисно це прозвучало.

    Беркан озирнувся, ніби перевіряючи, чи не здалося. Встиг зловити лише мить, коли Лар різко відвів погляд.

    Відповіді не було. Велетень повернувся назад і присів на складені піддони. Дерево протяжно скрипнуло під його вагою, але витримало.

    Звук прорізав тишу. Лар не хотів дивитися, але очі самі повернулися. І саме в цю мить велетень підняв край футболки вище ребер, відкриваючи бік.

    — А тебе як звати? — запитав він спокійно.

    Ларікон завмер із ледь відкритим ротом. Не через рану, хоч вона й була гіршою, ніж він очікував. Перед ним розгортались рельєфні м’язи, окреслені світлом ліхтаря, що рухались під шкірою разом із повільним, контрольованим диханням.

    — Щ-що? — він різко схаменувся, ніби його смикнули назад, і тільки тепер усвідомив, що до нього звертались.

    — Твоє ім’я, — спокійно повторив Беркан. — Або я й далі кликатиму тебе «язикаста тварюка». — подав йому руку. 

    Лар моргнув, не одразу збагнувши, що відбувається. Погляд опустився на долоню перед собою і перше, що він помітив — глибокий слід від укусу. Його робота.

    — Моє ім’я ти вже знаєш. Не люблю повторювати. 

    — Авжеж… — Лар витягнув з-під куртки свою руку, також поранену, з порізами від скла, і подав її у відповідь. — …Беркі~ — додав з єхидною посмішкою. 

     Велетень ледь помітно прижмурився. Його долоня накрила простягнуту руку повністю, аж до зап’ястка, міцно, але без натиску.

    «Це рука чи лопата?!» — промайнуло в голові. Тепло вдарило контрастом: його долоня — маленька, крижана, напружена; і рука Беркана — широка, тепла, трохи шорстка, але не в поганому сенсі.

    — «Беркі»? — повторив велетень і, не дочекавшись відповіді, стис долоню сильніше. — Я не кицюня, щоб мене пестили зменшувально.

    Тиск відлунював крізь його руку і десь глибше, в грудях. Дихання збилося, проте Лар, зціпивши зуби, видавив: 

    — А я не “язиката тварюка”. Моє ім’я Ларікон. Або просто Ларі, — напружено усміхнувся.

    Беркан відчув, як під пальцями дворняги пришвидшився пульс. Він ще кілька митей тримав, ніби прислухаючись до цього ритму, і лише тоді відпустив.

    — Ну що ж, Лар, — промовив повільно, ніби пробуючи ім’я на смак. — Раз язик у тебе працює так вправно, подивимось, чи руки теж на щось здатні, — кивнув на свій бік. — Ти ж впораєшся, лікарю? 

    Лар різко відсмикнув руку й закутався в куртку по самі вуха:

    — Простіше сказати «будь ласка», — повернув велетню його ж слова.

    Із темного коміра визирали лише очі, насторожені, пильні, з короткою тінню розгубленості, яку Беркан встиг помітити. «Миша в мішку…» — зловив себе мутант на недоречній асоціації. Саме так він його й назвав вперше, до того, як ця «миша» почала огризатися, язвити й кусатися, ніби скажена дворняга.

    Беркан хмикнув і трохи нахилився вперед, уважніше вдивляючись у лице тому.

    — Будь ласка?.. — пролунав низький і несподівано м'який голос. 

    Лар не очікував такої відповіді:

    — Г-гаразд! Але не називай мене лікарем. Я ще не вирішив, чи беру цю посаду.

    — А я вже інвестував, — чітко констатував Беркан. 

***

    Вони обшукували поверх за поверхом, зазираючи в кожне приміщення. Іноді розходилися, достатньо, щоб тримати одне одного в полі зору, але досить далеко, щоб прочесати більше. Так минуло, мабуть, із півгодини. Сонце остаточно сіло і тепер лише ліхтарі розрізали темряву.

    Зійшлися вони біля сходів на другому поверсі там, де коридор розгалужувався на три рукави, і жоден не вів куди треба. Кремезний важко дихав, витираючи піт із чола:

    — Немає нічого. Ні сліду. Він або здох десь у дірі, або його вже Гнилі доїдають.

    — Або хтось підібрав, — кинув худий і уперше за довгий час у його голосі не було збудження, лише холод.

    — Хто? Тут немає нікого, крім нас. 

    — А це по твоєму що? 

    Худий направив промінь на чорну калюжу, яка тягнулася з-під купи тіл. Гнилі лежали навалені одне на одного, наче хтось відтягнув їх сюди спеціально. Він підійшов ближче й одягнув респіратор, що висів на шиї. Сморід був нестерпний.

     У світлі ліхтаря Гнилі виглядали майже однаково: викривлені кінцівки, шкіра сіра, мов бетон, вкрита густою, заплутаною сіткою судин і подекуди гнилими язвами. Лише залишки лахміття вказували, що колись це були люди. Живіт одного з них був розпоротий і звідти вивалювалися назовні розпухлі, чорні органи. У другого не було нижньої щелепи і його довгий, роздутий язик звисав на груди. У третього очі лопнули й витекли, залишивши порожні, запалі очниці, вкриті засохлою кіркою.

    Худий підібрав шмат арматури й ткнув нею у глибокий поріз на одному з трупів. Краї рани були рівні, майже хірургічні.

    — Не памʼятаю, щоб у нашого лікаря було щось, крім пістолета. 

    — От лайно. Це може бути мисливець. — відповів кремезний.

    — Або ще щось…

    Він не закінчив. Десь угорі почувся скрегіт, від якого зуби зводило, наче кігтями провели по штукатурці, тільки глибше, протяжніше. Усі троє різко задерли голови.

    На стелі, учепившись кігтями в бетон, висіла вона. Довге, брудне волосся звисало вниз, мов водорості, хитаючись від ледь помітного руху. Кінцівки вигнуті під неправильними кутами, лікті й коліна дивилися в різні боки, як у павука, і кожен суглоб випинався під шкірою. 

    — Вогонь! — закричав хтось.

    Кремезний вистрілив першим, але влучив у стелю. Бетонна крихта посипалась дощем. Монстр перемістилася ривком, надто швидко для людського ока, і зникла з поля зору.    — Влучив!?

    — Ні, блять! 

    Третій, той, що з обпаленим вухом, помер навіть не зрозумівши, що сталося. Тварюка виринула із тіні з-за спини. Кігті ввійшли йому в плечі, а зуби в шию. Кров бризнула на стіну широким, майже чорним фонтаном. Чоловік лиш захрипів і його ліхтар покотився по підлозі. Промінь заметався, мов божевільний, вихоплюючи з пітьми то забризкану кров'ю стіну, то чиїсь ноги, то скам'яніле від жаху обличчя кремезного.

    Знову постріл. Один. Другий. Третій.

    Худий стріляв уже не цілячись. Кулі ввійшли в бетон, у стелажі, у труп яким монстр прикривалася, немов щитом. Але не в неї.     Обойма спорожніла. Монстр повернула голову на бік: рот був зайнятий, вона повільно жувала, і очі дивилися просто на нього. Худий судомно клацав по гачку, а потім схаменувся, розвернувся і кинувся тікати. Кремезний рвонув за ним.

    Вона цього й чекала. Щойно худий повернувся спиною, монстр відкинула труп і одним ривком накинулась на нього. 

    Кремезний чув довгий крик і важкий хрускіт. Потім усе стихло. Він біг, не озираючись, ковзаючи на битому склі й камінні, давлячись власним диханням. Він подумав, що втік. Але він помилявся.

    За крок до сходів, де закінчувався ряд стелажів, перед ним із темряви виринула постать. Монстр безшумно спустилася зі стелі, тримаючи за рідке волосся відірвану голову худого. Та повільно погойдувалася в її руці, а з обрубка шиї ритмічно цокала кров. 

    Кремезний загальмував в останню мить, ледь не налетівши на тварюку. Її обличчя було занадто близько. Він встиг розгледіти розтягнутий у хижій посмішці рот, занадто багато зубів і жовті очі без зіниць.

    Постріл був майже впритул. Дроб розірвав їй бік і чорна кров бризнула на підлогу, але вона навіть не сповільнилася. Її кігті ввігналися чоловіку в груди, пробивши куртку, шкіру, ребра. Він захрипів і осів на підлогу. Кров хлинула з рота, з грудей, з-під пальців, якими той марно намагався затулити рану.

    Монстр нахилилася над ним, роззявляючи рот для останнього укусу. І раптом завмерла. Її голова різко сіпнулася вбік, у темряву коридору, туди, звідки прийшли її жертви і де було щось цікаве за свіжу кров під ногами. Низьке, вібруюче гарчання пролунало з її горла. Не голодне, а якесь... інше. Вона повільно випросталася, роздуваючи ніздрі, втягуючи повітря. Вона відчула. Десь далеко, крізь бетон, пил та іржавий метал, пробивався інший запах. Чужий, але до болю знайомий. Не здобич. Не жертва. Поклик.

    Тварюка зробила крок. Потім другий. Вона зникла в темряві так само тихо, як з'явилася, розчинившись у ній без жодного звуку. Тіло, що залишилося позаду, ще кілька секунд сіпалося в агонії і затихло.

***

    Знову в складському приміщенні запала тиша. Ліхтар світив слабше — батарея сідала. В мерехтливому світлі риси велетня ставали різкішими, маска відкидала глибоку тінь на шию, а очі здавалися двома вуглинами, що жевріють у напівтемряві. Беркан сидів на тих самих піддонах, єдиній поверхні, здатній витримати його вагу. Ларікон примостився на перевернутій шині навпроти, на рівні майже вдвічі нижче за велетня. 

    — Розсунься. Я не дістаю. — сухо кинув він.

    Беркан напружено глянув на дворнягу, який і так уже сидів між його колін. Хотів щось сказати, але промовчав і розсунув ноги ширше. Ларікон підтягнувся ще ближче, переборовши слабкість у стегні, і нахилився до його боку майже впритул.

    — Не смикайся. Лишилось зашити.

    — Я й не… — почав Беркан, але обірвав, коли холодні пальці торкнулись голого ребра.

    Ларікон обережно стягнув краї рани. Голка блиснула в тьмяному світлі й увійшла під шкіру. Велетень не сіпнувся.

    — Молодець… — вимовив Лар несподівано просто і тихо. 

    Проте це слово немов прошило тишу. У Беркана ритм дихання на мить збився. Він повільно повернув голову, лише на півпогляду.  

    Перший шов — готово. Другий… Ларікон здригнувся.

    — Дідько. — ледь не процокотів зубами, — Може після процедур розпалим багаття? Хламу тут повно, як і дірок у стелі, дим вийде—

    — Не можна. — перебив Беркан. 

    — Чому? Полум’я відлякує Гнилих.

    — І привертає живих. 

    Беззаперечний факт і Ларікон мовчки погодився.

    Він повільно провів пальцями по краю свіжого шва, з лікарською, суто технічною увагою. Беркан різко видихнув крізь маску. 

    — Боляче?

    — Ні, — відрізав Беркан.

    — Брешеш, — Лар усміхнувся. — З самого початку ти весь час пихтиш, ніби я роблю щось не те. І поглядом свердлиш, що навіть сліпий відчує. Тобі казали, який ти важкий? Не фізично. 

    — Не свердлю, а слідкую, — Беркан насупився.

    — Хвилюєшся, щоб я тобі скальпель не штрикнув в зад? Хах. Мабуть гарна ідея. Але інструмент тупити шкода. Тому розслабся — голка застряє в пресі. Чи тобі насправді… лоскотно?

    — У тебе руки холодні.

    — І все? Біль ти терпиш, а холоду боїшся? Вибіркова якась реакція. — пролунав тихий смішок. — Що ж, тоді продовжимо далі тебе катувати. Але я не винний. Через зниження об'єму крові організм звужує судини в кінцівках, спрямовуючи тепло до життєво важливих органів: мозку, серця і легень.

    — І язика. — додав Беркан.

    — Так, і язика. — повторив Лар трохи тихіше. — Він у мене значно тепліший за руки. — Висунув кінчик язика, блиснувши пірсингом.

    У Беркана брови мимоволі підскочили вгору й одразу опустилися. Ларікон, задоволений цією реакцією, з усмішкою повернувся до роботи. 

    Голка зайшла під шкіру, нитка натяглася, вузол — останній. Жодної реакції у відповідь. Та варто було йому взяти марлю і легкими рухами почати протирати рану, як дихання Беркана змінилось: занадто тихе, занадто контрольоване.

    «Цікаво…» — Ларікон краєм ока стежив. Велетень дивився кудись у темряву, ніби це його не стосується. Тоді Лар трохи посунувся, так, щоб коліно «випадково» притиснулось до внутрішньої сторони стегна Беркана. Той одразу звів брови і його мʼяз під коліном напружився. Але він не глянув униз, не відсунувся.

    Ларікон не відступив і спробував ще дещо… Він повільно провів марлею там, де рани уже не було: нижче, трохи вбік, ближче до живота. Реакція не забарилася. Прес ледь здригнувся, і тепло під марлею стало гарячішим.

    «Ого… А він, здається, зовсім не про рану думає, так?..».

     Шкіра Беркана пекла навіть крізь тканину жаром, що піднімався зсередини. Це не пов’язане з болем. Лар знав такі реакції. «Скільки ж у ньому тепла...  Може використати цього переростка як обігрівач? І для ще дечого необхідно…»

    Та щойно це уявив — зупинився. «Не спокушай звіра, якщо не готовий бути з'їденим.» Слова зачепились між думкою і рішенням, між тим, що хочеться і тим, що розумно. Лар прибрав руку, відклав марлю і взяв ножиці. Це буде правильне рішення. «Не ризикуй.»

    — У тебе імунітет міцний? — запитав він.

    — Кращий, ніж у людей. — відповів Беркан.

    — Добре. Будемо сподіватися, що зараження не кине тебе в гарячку чи тремор. — Лар обрізав зайву нитку. — Готово.

    — Те саме і тебе стосується.

    Лар підняв брови:

    — Ого… Хвилюєшся?

    Беркан глянув у гетерохромні очі:

    — Ні. — сухо. Коротко. І знов відвернувся.

    Ларікон замовк на кілька секунд. Щось різко кольнуло всередині, збивши думку. 

    — А мав би. Пф-ха! — натягнув іронічну посмішку. —  Якщо я здохну, то ти даремно витратив час і сили.

    — Рюкзак з твоїми припасами все окупить.

    Знову це. 

    — Окупить? — Лар роздратовано пирхнув. — Ах ти ж твердолобий рогатий засранець….

    І ось тут те правильне рішення тихо розлетілося на друзки.

    Беркан неохоче глянув на буркотливого лікаря і затримався. Напівприкриті очі дивилися прямо, з вогняною нахабністю, якої секунду тому ще не було. Долоня без попередження лягла на його відкритий живіт і ковзнула по краю напружених м’язів. Беркан не рухався. Лише стих, наче спійманий на гарячому, поки Ларова рука повільно, ліниво сповзала нижче. Кінчик пальця, описав коло навколо пупка і рушив уздовж доріжки волосся вниз, до пояса. Велетень різко, майже хижо  видихнув крізь маску. У Лара від цього звуку по хребту пробіг легкий трепет, і він не стримав тихого сміху.

   — Я прям відчуваю, як ти «не хвилюєшся», — протягнув тихо, майже муркнувши.  — Може, повториш? — трохи нахилив голову. 

    На губах розтягнулася усмішка надто спокійна для цієї гри. Пальці ковзнули по краю штанів, торкнувшись холодної пряжки і завмерли, навмисно тягнучи момент. 

    Запах змінився. До металу й антисептику домішалося щось гостріше і Лар вловив це одразу. Рука сама рушила нижче. Саме тоді він відчув тверду напругу, що чітко проступала навіть крізь грубу тканину. Варто було лише зачепити і нетерплячий імпульс вдарив у відповідь.

    Усмішка Лара стала трохи ширшою:

    — Ну… це вже не «просто реакція на холодні руки».

    Беркан зреагував миттєво. Він схопив того за зап’ястя і щільно стиснув.

    — Ларі. — Тільки ім’я. Але на межі. 

    Ларікон різко глянув угору й завмер. Беркан більше не відвертався. Його важкий, золотий погляд був як тиск. Це відчулось фізично. 

    Лар ковтнув повітря. Усмішка злетіла як маска. 

    — Давно? —  вже зі спокійною, майже клінічною зосередженістю спитав.

    — Достатньо, — відповів Беркан.

    Обидва замовкли. Тиша між ними стала важчою. З розумінням з обох боків. Різним, але однаково неминучим.

    — Слухай, — продовжив Лар і голос був простим, без вистави. — Без пафосу. Ти мені кулю витяг. Я тобі зашив бік. Можу ще допомогти, якщо треба.

    “Не хочеш. Треба.” — Різниця була навмисною, і Берк відчув її одразу. 

    — Ти завжди такий прямий? — запитав він.

    — Тільки коли очевидно. — Лар знизав плечима. — І коли холодно.

    Беркан завагався. Він бачив, Лар говорить правду і в той же момент чуття ворухнулося: «Щось не те». Проте збудження, яке тянуло і вже було нестерпним, не давало часу для роздумів.

    Хватка на зап’ясті послабилась. Беркан відпустив його і повів руку вище: великий палець торкнувся підборіддя, піднімаючи голову й утримуючи його погляд на собі.

    — Якщо почнеш — не зупиняйся на півдорозі. Не люблю незакінчених справ.

    Лар витримав. Жоден м’яз не сіпнувся, хоча серце по-зрадницьки пропустило удар.     — Домовились. — сказав він рівно. — Проте… — усмішка, що торкнулася кутиків його губ раптом стала небезпечною.

    Лар неспішно відвів чужу руку, що тримала його підборіддя. Велетень не тиснув.

    — Ти маєш сидіти рівно… тихо… і не рухатися. Як хороший хлопчик. — продовжив Лар.

    Його долоня без вагань лягла на бік Беркана, прямо поверх щойно зашитої рани. 

    — У тебе шви. У мене рана. Нам обом не можна напружуватись.

    Той наче закам’янів. Можна було б припустити, що велетень дав свою згоду. Без слів. Але за кілька секунд він мов з цепу зірвався.

     Потилицю Лара різко схопили за волосся, жорстко фіксуючи. Беркан нахилився ближче і з глибини грудей вирвався низький, придушений рик. Він вібрував у повітрі, попереджаючи.

    — Хороший хлопчик?.. — у його голосі проступало щось хиже, ледь стримане.

    Хватка на потилиці стиснулась сильніше, змушуючи Лара підняти голову рівно настільки, щоб не було куди подітись від його погляду. Зіниці стягнулися у вузькі вертикальні щілини, остаточно видаючи в цьому чоловікові щось нелюдське.

    — Ти дуже впевнений у собі, як для того, хто сидить між моїх колін, — мовив Беркан повільно.

    Лар зачепив межу. Проте цього разу він уже не збирався відступати. Рука, що досі лежала на боку, притиснулась сильніше. Подих вирівнявся, ніби нічого не сталося, і на губах знову з’явилась усмішка.

    — Мм… — з полегшенням видихнув. — Оце вже ближче до правди. — Ларікон не сіпався. Лише трохи нахилив голову в цьому полоні, настільки, щоб рух став його власним, а не нав’язаним. — Виявляється, ти не такий уже й спокійний. Але я ж попереджав: не напружуйся.

    Це вже не звучало як порада. Ствердження. Пальці провели по краю шва, з якого проступила свіжа кров.

    Беркан не ворухнувся. Для його зараз ця кров не мала значення.

    — Можеш і далі казати, що рюкзак з припасами все окупить, — промовив Лар спокійно, майже буденно. — Але рюкзак не пахне, як я. А стоїть у тебе зараз саме від цього. 

    Тиша.

    Велетень зібрався весь щільно, ніби кожен м’яз тримав натяг. Він не розслаблявся. Але хватка все ж здригнулася і він повільно, контрольовано розімкнув її.

    — Ти… — Беркан спробував щось сказати та не знайшов слів.

    Лар не став чекати. Жадаючи знову відчути рельєфні м’язи і те тепло, він поклав долоню велетню на прес. Гаряча хвиля почала розтікатися з кінчиків пальців на всю руку. Він ніби торкнувся розпеченої сталі, що дихала. Далі ковзнув по ременю й зупинився на застібці. Метал клацнув у тиші. Дихання Беркана збилося і м'язи живота сіпнулися під світлом ліхтаря.

    Вільною рукою Лар обхопив штани, під якими чітко проступала збуджена плоть. Та здається тепер стала ще виразніша. Тканина натягнулась, і, коли пальці ковзнули між нею й гарячою шкірою, Беркан не втримався і глухо вилаявся.    — Тихше, — посміхнувся Лар. — Я ще навіть не почав.

    Крізь білизну він відчув член: великий, твердий і такий гарячий, що мимоволі затримав подих. Це був не страх, не сором, а те глибоке, тваринне відчуття: він поступається в розмірі, але зараз керує гігантом.

    Лар повільно спустив білизну нижче… і завис. На секунду. Потім ще на одну.

    Перед ним було те, чого не можна було не помітити навіть у напівтемряві. Член Беркана піднявся, щільно притискаючись до живота, важкий, з товстими венами, що виступали вздовж стовбура. Голівка злегка блищала від прозорої змазки, що вже встигла змочити край білизни.

    «От холера!»

    Він знав, що Беркан великий. Це випливало з елементарної логіки, усе в цьому велетні було відповідних масштабів. Але одне діло — розуміти це абстрактно, і зовсім інше — сидіти між його колін і бачити це так близько.

    Лар обхопив член долонею, але хватка виявилась замалою, пальці не змикалися. Десь у животі неприємно тьохнуло і він стримано видихнув через ніс, не дозволяючи обличчю показати хвилювання. 

    — Він…він що, завжди такий великий? — вимовив сам до себе в голос.

    Рука пішла вниз, до основи, і на шляху натрапила на щільний м'язистий валик — кільце твердої тканини, що виступало над поверхнею. Воно було пружним, і коли Лар провів по ньому великим пальцем, член здригнувся, випустивши ще трохи змазки.

    — А це? — запитав Лар, не прибираючи пальця. Під ребрами ворухнулось щось схоже на метеликів, дурне та майже юнацьке.

    — Анатомія, — відповів Беркан. — Не звір, але й не людина. Ти зараз проводиш медогляд чи просто… злякався?

    — Я? — Лар підняв брови. — Злякався?    — Тоді чого зволікаєш, лікарю?

    Беркан ліниво відхилився назад, спираючись спиною об бетонну стіну. Відкрився повністю, нічого не ховаючи.

    Ларікон не став питати більше. Стиснув пальці сильніше та повів рукою вгору, до голівки, ніби перевіряючи межі реальності. Повільно, виміряно, він водив по тілу, кожним рухом відчуваючи, як під шкірою перекочуються товсті вени. У відповідь велетень приглушено рикнув так, що в Лара всередині все потяглося гарячою хвилею.

    — Руки холодні. — вимовив Беркан з хрипкою ноткою в голосі.

    — Знаю, ти говорив. 

    — А ти говорив, що язик гарячіший.

    Лар зупинився.

    Він навіть крізь маску відчув, як той усміхається. Цей рогатий бугай сидів і дивився на нього з виразом людини, яка щойно зробила бездоганний хід у шахах. І найгірше те, що Лар справді казав це, хизуючись пірсингом на язиці. 

    — Підловив…

    — Просто слухав уважно. — додав Беркан.

    Ларікон вилаявся подумки. 

    — Хочеш перевірити? — кинув він, намагаючись повернути контроль. — І тебе геть не хвилюють мої зуби? — посміхнувся, показуючи тому гострі ікла, і нагадати, що вони вже встигли лишити свій слід на руці велетня. 

    Беркан схилив голову набік, роздивляючи його рот з лінивою цікавістю людини, якій нікуди поспішати. 

    — Це ти зараз хочеш мене налякати чи ще більше збудити? — з підозрілою м’якістю в голосі промовив Беркан. І а ні крихти хвилювань. 

    Лар розгублено кліпнув. Рот відкрився і залишився відкритим, бо всі підготовлені відповіді раптом стали нестерпно тупими. Він погрожував зубами, а цей мутант просто схилив голову, ніби перед ним не хижак, а грайливе кошеня.    — Ти… — Лар ковтнув, — Да ти мазохіст. 

    Беркан чекав усе з тим самим виразом ніби ці гострі зуби були для нього не загрозою, а частиною видовища.

    — Гаразд. Сам напросився.

    Ларікон видихнув, намагаючись повернути собі хоч видимість контролю і, ще раз проклинаючи себе за гарячковість, нахилився нижче.

    Запах ударив в обличчя одразу. Не просто запах — щось густе, важке, з домішкою металу, шкіри і чогось різкішого, суто чоловічого.  Воно осідало на язиці ще до того, як він доторкнувся. Лар на секунду затримався, не через вагання, а через це дивне, незнайоме відчуття, що знову почало підніматися з середини. Він провів язиком по власних губах, навмисне повільно, даючи Беркану час відсторонитись, якщо той передумає. Але велетень навіть не моргнув.

    «От холера. Ну… я сам це почав.»

    Тоді Лар торкнувся. Спершу пробно, самим кінчиком язика, лизнув від нижнього краю голівки до уздечки. 

    В ту ж мить член Беркана знову здригнувся, але сильно. Хватка з'їхала і важкий прутень, вирвавшись із пальців, кінчиком ледь не врізався просто в ніс. Лар рефлекторно відкинув голову назад і завмер.

    — Якого… — він ковтнув, — ЯКОГО БІСА?!

    В очах Беркана горіло щось між голодом і відвертою розвагою. Плечі здригнулись — раз, другий. Хоч і через маску не видно, але він сміявся, беззвучно. Лар бачив це по очах і по тому, як рухалась грудна клітка.

    — Не смій, — процідив Лар, тичачи в нього пальцем. — Навіть не думай. — Його лице почервоніло одночасно від сорому, злості й дикого збентеження. 

    — Я нічого не кажу. — відказав Беркан.

    — Ти смієшся!

    — Ні.

    — Брешеш!

    Лар провів долонями по обличчю, ніби змиваючи з себе цю незграбність, і ще раз глянув на предмет свого збентеження. Той, зараза, стояв тепер іще пряміше.

    — Просто тримай міцніше, — порадив Беркан.

    — Я ТРИМАВ, — зашипів Лар.

    — Двома руками.

    Лар зібрав рештки гідності в кулак, буквально, бо саме це і зробив, обхопивши цього разу член обома руками. Так щоб нікуди не дівся. 

    — Ось так, — прошепотів Беркан.

    — Заткнись.

    Лар нахилився вдруге і провів язиком від основи вгору, широко, з натиском, і доволі хтиво. Його погляд, сповнений зухвальства, був націлений на Беркана. Він ловив кожну його мікрореакцію на це видовище.

    Дихання велетня доволі швидко збилося з ритму.

    Шкіра натягувалась від кожного руху, залишаючи на губах мускусний присмак збудження. Десь на межі свідомості Лар зрозумів, що й сам уже дихає важче. Кулька пірсингу ковзала по плоті, лишаючи твердий, чужорідний слід, і там, де метал торкався найчутливішого, Беркан ледь помітно здригався. Лар не оминув і того незвичного обідка, що йшов по колу. Провів по ньому вологими губами і член смикнувся, але тепер контрольовано, лише легкий поштовх.

    «Цікава анатомія», — промайнуло в голові Лара.

    Він дійшов до голівки. Язик описав коло по краю, торкнувся щілини де зібралась прозора волога з різким солонуватим присмаком. Потім відкрив рот і спробував взяти більше. 

   Щелепа одразу повідомила, що це погана ідея. Лар навіть голівку не зміг охопити повністю: губи розтягнулись до краю, язик уперся в гарячу плоть, а зуби… він відчайдушно намагався їх сховати, але навіть так вони заважали. Варто було спробувати просунутися глибше, як горло одразу скоротилося в рефлекторному спазмі.

    Лар відсахнувся і закашлявся, виплюнув змазку, що встигла перемішатися зі слиною.

    — Трясця… — прохрипів він.

    — Все таки не варто—

    — Не кажи нічого, — перебив одразу.

    Беркан зробив паузу. Його посмішки не видно, але очі примружилися, цілком задоволено:

    — Ти доволі впертий. Мені це починає подобатись…

    — Я ж казав: заткнись! — різко вигукнув Лар і відчув, як у лице вдарило жаром, а серце шалено забилось. 

    Більше він не хотів слухати. Хутко витер губи тильною стороною долоні й знову спробував узяти цього “монстра”.

    Марно. Далі не вийде. Не тому, що не старався, просто фізично це не поміщалось. Він облизував, всмоктував головку, стимулюючи язиком найчутливіші місця, а руками мастурбував довжину, яку не міг узяти в рот. Слина змішувалася зі змазкою, стікаючи по підборіддю й пальцям, додаючи ковзкості рухам, що ставали чіткими, майже механічними.

    Повітря навколо стало гарячішим. Беркан дихав важко, уривчасто і крізь маску проривалися ледь чутні, низькі вібрації, схожі на приглушене гарчання. Та Лар відчував: цього недостатньо.

    Раптом важка долоня лягла йому на потилицю. Лар напружився. Однак це вже не був захват, щоб узяти контроль. Рука лягла напрочуд м’яко, майже обережно, і вона була така велика, що накрила всю голову. Товсті пальці зарилися в скуйовджене руде волосся й ковзнули між пасмами, легко погладжуючи. По спині Лара пробігла хвиля мурашок, змушуючи ледь не вигнутися. Неочікувано, з глибини грудей, вирвався задоволений стогін.

    Власний голос різко привів його до тями. Він зупинився й відсахнувся від чужої руки, прибрав її зі своєї потилиці.

    — Не заважай мені, — роздратовано кинув Лар.

    Рука Беркана слухняно лягла назад на піддон. Але пальці стиснули край так сильно, що кісточки побіліли, і дерево жалібно скрипнуло під натиском. Лар не міг цього не помітити. І не міг проігнорувати темні, блискучі очі, що вп'ялися в нього з таким тваринним голодом.

    «Мені не варто було забувати: цей здоровило — мутант, а не звичайний чоловік. А я — впертий піздюк, якому закортіло з ним тягатись...»

    Він ще раз глянув на руку велетня. Пальці досі напружено стискали край піддону. Слід від укусу був на місці.

    «І все-таки здається мені, що зараз… ми обидва жадаєм тепла, хоч і у різних сенсах.»

    Лар узяв руку Беркана назад, обережно, майже ніжно, і підніс до своїх губ.

    — Ти що робиш..? — голос велетня був хрипким, збитим.

    — Шшш, — прошепотів Лар. — Не рухайся. А то зіпсуєш момент.

    Велетень зреагував раніше ніж встиг це приховати. Він бачив, як власний великий палець зникає у вологому роті цього дворняги, чи радже уже лікаря, як губи змикаються навколо нього і як язик вилизує шкіру, залишаючи блискучі доріжки слини. Лар ласкав палець так само, як робив би це з членом. Намірено демонструючи Беркану прелюдію, яка могла би бути, якби не різниця розмірів.

    Паралельно з цим, Лар не припиняв тому мастурбувати. Долоня ковзала по члену, ритмічно, в такт рухам рота, щоразу намірено зачіплюючи пульсуюче кільце. Змазки ставало дедалі більше, і тепло, що піднімалося від тіла, стало майже липким. 

    Зіниці Беркана знову розширились до краю: вертикальні щілини зникли, поглинуті чорнотою. Його палець, що Лар тримав у роті, мимоволі зігнувся навколо язика і штовхнувся глибше. Ларікон здавлено простогнав, але без зусиль зумів усе взяти.

    Повторюючи за ним, Лар рукою натиснув глибше, сильніше, додаючи рух зап’ястка, від якого велетень закинув голову назад і вдарив потилицею об стіну.

    Беркан не очікував від самого себе такої реакції. Живіт то напружувався, то розслаблявся і стегна ледь помітно сіпалися назустріч, хоча він намагався не рухатись.

    Контроль тріщав по швах.

    Ларікон бачив це, чув і відчував. І йому сподобалося це. Сподобалося надто сильно…

    — Блять, Ларі… — видихнув Беркан крізь маску, і голос зламався, вперше за весь час.

    Він був близько. Дуже близько.

    Лар міг би продовжити. Міг би довести його до краю. Але він не захотів давати Беркану цю легку перемогу. Він хотів, щоб той пам'ятав цю межу.

    Лар зупинився: різко прибрав руку з члена, випустив палець з рота і відхилився назад. Секунда і він уже вирівнював дихання, сидячи між колін Беркана, з блиском у різнокольорових очах.

    — А ось тепер пауза, — сказав Лар, облизуючи кутики губ. — Я памʼятаю: ти не любиш незакінчених справ. А от я люблю, коли партнер пам'ятає, хто лікар.

    Беркан дивився на нього крізь напівтемряву не промовив ні слова. Його груди ходили ходором, член все ще стояв напружений та пульсуючий. Але він не торкнувся себе. Не попросив. Не взяв силою.

    Прочекав кілька довгих ударів серця, а потім з присмаком люті й голоду водночас, вимовив:

    — Ти ж йобаний садист.

    Лар сп'яніло усміхнувся:

    — А ти тількино зрозумів?